Знамениті люди села

    Живе лиш той, хто не живе для себе...
Потапенко Олександра Никифорівна


Чи кожна людина замислюється над своїм життя? Чи ставить перед собою мету чогось досягти, залишити по собі такий слід, щоб люди після неї жили краще?
Людина приходить у світ один раз і повинна залишити про себе добрий слід на землі, у серцях людей.
А що, як, озирнувшись на прожиті роки, ти не помітиш добрих вчинків на своєму шляху й ніякі спогади не бентежитимуть твоєї душі? Тобі стане боляче. Біль, що сковує твоє тіло, душу й серце, виникає при одній думці, що ти прожив і нічого по собі не залишив, що, можливо , єдиний шанс, даний тобі Богом - принести в цей світ любові тепло або частку надії, сплетену з твоїх мрій і сподівань, - ти змарнував.
Тоді ж, доки ти молодий, заглянь у своє минуле, задумайся про майбутнє Батьківщини й людей, що житимуть після тебе. І тоді зроби так, щоб серця твоїх дітей і людей , близьких і далеких були сповнені лише добром. Щоб світ, що оточуватиме їх, не лякав жорстокістю війни, щоб не відчувати болю за вчинки іншої людини.
Вона йде вузенькою стежкою, що плутає поміж крислатих дерев. Ні, не йде Олександра Никифорівна, а летить, мов на крилах, бо поспішає додому. Ось уже й забіліла її хата.
Тут вона виростила своїх двох дітей. Обох вивчила, діждалася онуків і правнуків. Кожного року влітку, а інколи на зимових канікулах вони відпочивають у бабусі.
Історія її долі, як і всієї України, зіткана зі світла і темряви, радості і жалоби. Вона - дитина війни. Народилася Потапенко Олександра Никифорівна 1938 року в Шотівці, що на Херсонщині, батька свого ледь памьятає. Тільки іноді в памьяті виринають обриси коренастого чоловіка у військовій формі, що пригортав до себе її маленьку, коли після поранення і лікування в госпіталі мав змогу на день заїхати до рідного дому. Він відчував, що вже не повернеться. Про це сказав своїй дружині, попрощався з нею, а старшого сина Миколу прохав не ображати молодших братів та сестру, піклуватися про них.
Страшно згадувати ті дні, коли прийшла страшна звістка про те, що на фронті загинув батько. А потім - втрата брата Миколи, який помер від тяжкої недуги. Гірко плакала мама, закрившись в коморі, щоб діти не чули і не бачили її горем убитої. Потайки вночі перечитувала похоронку на чоловіка, знову плакала.
Найяскравішими дитячими  спогадами  Олександри про війну є той час коли німці покидали село. Постріли, вибухи стрясали повітря. Йшли танки. Жителі села від малого до великого ховалися в окопах.Вона мала пьятирічна дівчинка, як не дивно, страху не відчувала. Вилізши із окопу, з цікавістю спостерігала, як в село заходили змучені, втомлені бійці, підходили до криниці, де бабуся Векла витягувала воду і наливала їм в баклажки.
Тяжкими видалися повоєнні роки. Втрата годувальника, нестатки в родині давалися взнаки. До школи Олександра змогла піти лише у вісім років. Ходила в кирзових чоботях і куфайці. Відчувала неабиякий потяг до знань - розуміла, що майбутнє залежить від неї самої. Добре їй давалася математика. Не відмовляла в допомозі своїм однокласникам, пояснювала домашнє завдання, отримуючи нехитру плату - шматок хліба, бо думала про те, щоб якось вижити, адже часи були голодні і скрутні.
А вдома треба було порати господарство; доїти корову, працювати на городі, допомагати матері на колгоспних роботах. Мама часто хворіла, лежала в лікарні. Тож довелося Олександрі рано навчитися варити їсти, мазати хату. Як могла, допомагала родині: вже з десяти років ходила на прополювання і збирання бавовни.
Закінчила семирічку. Вибору не залишилося - пішла працювати дояркою. Робота була тяжка.
Все треба було робити руками, які часто пухли і боліли від напруженої праці. Треба було всавати рано, лягати пізно.
Несподівано зявилась можливість для подальшого навчання. Вступила до  сільськогосподарського технікуму. Серед одногупників відрізняласяорганізаторськими здібностями, такими якостями характеру, як принциповість, справедливість, вимогливість як до себе, так і до інших. Одноголосно вирішили обрати її старостою групи. Завдяки їй склалися особливо теплі, дружні стосунки між студентами. Пізніше вона здійснить побажання своїх товаришів - зустрітися після закінчення технікуму. Відбулася ця зустріч через багато років. Правда, вже небагато однокурсників залишиться в живих, по різному складуться їх долі, але неймовірно вдячними будуть колишні випускники за цю незабутню зустріч.
Вивчилася на зоотехніка. Життєва дорога знову привела її до рідного села.
Вона - молода, енергійна - самовіддано працювала на новій посаді. Не все давалося легко. Адже треба було виконувати державний план по тваринництву і виробництву молока, що був завищеним і часто не відповідав колгоспним можливостям. Що б там не було, трималася, продовжувала наполегливо працювати. За свою добросовістність була нагороджена почесними грамотами, медалями.
Неспокійна вдача, непосидючисть, постійна активність не давали їй спокою, адже звикла бути у вирі подій. Посада вимагала від неї вміння співпрацювати з людьми, знаходити оптимальне рішення різних проблем, повязаних не тільки з роботою, але й особистих.
Білими лебедями промайнули літа. Багато сил віддано роботі. Дається взнаки страчене здоровя.
І хоча вона тепер на пенсії, але й досі звертаються до неї за допомогою. Вона нікому не відмовить, всім допоможе: кому добрим словом, кому - ділом. На добровільних засадах стала головою ветеранської організації - зрозуміла, що ветерани, пенсіонери, потребують особливої уваги, турботи, підтримки.
Як депутатові, Олександрі Никифорівні доводиться вирішувати багато питань, повязаних із проблемами сьогодення: тут і водопостачання, і благоустрій села, і ветеранські справи.
Не залишається вона байдужою до людського горя. Вона взяла на свої плечі тягар соціальної роботи. Переймалася долею двох братів - інвалідів, які колись працювали в колгоспі, виконували найважчу роботу, а тепер втративши здороья, залишилися нікому не потрібними, навіть своїм близьким родичам. Кожного дня поспішає Олександра Никифорівна до своїх підопічних. Турбується чи є в них що їсти, в що одягнутися, чи тепло в будинку.
Знаходить вона підтримку серед односельчан, є в неї такі ж, як і вона, безкорисливі помічники - допомогли вони привести до ладу запущений будинок братів - інвалідів, зробити ремонт приміщення. Радіють такій допомозі господарі і дякують благодійниці.
Не всі можуть зрозуміти і сприйняти такі прояви доброти і милосердя. Деякі з людей вважають, що їй треба зупинитися, менше перейматися чужими справами, радять приділити більше уваги своїй сімьї, власному здоровью. Відраджують, мовляв: " Для чого воно їй треба? І не сидиться ж їй вдома"
Ні, не сидиться. Рішучою ходою поспішає вона вирішувати чергову справу. Двері її оселі майже не закриваються, бо знають люди її добре  і чуйне серце. І, можливо, в цьому вона знайшла сенс свого життя, своє справжнє покликання - допомагати людям.
Олександрою Никифорівною можна пишатися. Її справи залишають на землі чудовий неповторний слід. Не завадилоб нам повчитися в неї і перейняти її життєвий оптимізм, непохитну віру в людей, самовідданість.
З впевненістю можна стверджувати: якщо такі люди живуть у нашій країні, наша рідна ненька - Україна розправить свої крила й досягне висот.
Кожен народжується на світ, щоб прожити гідно, залишити память у серцях нащадків. Але не всім вдається. Важко не впасти у відчай, стати володарем своїх почуттів, захоплень. Якщо будеш добрим, чуйним, справедливим до оточуючих -  і люди ставитимуться до тебе з теплом і повагою. Роби добро, шануй батьків своїх, допомагай немічним та знедоленим - і зрозумієш, що щастя вимірюється не матеральними цінностями, а духовними.


Гайко Клавдія Іванівна

(1941 – 1999 р.р.)

         Гайко Клавдія Іванівна   народилася 25 червня 1941 року.
Здобула  вищу освіту , закінчила Херсонський педагогічний інститут, філологічний факультет .   Педагогічний стаж  28 років.
         Гайко Клавдія Іванівна розпочала свою педагогічну діяльність в Шотівській восьмирічній школі з 1967 року  вчителем  української мови та літератури.
З 1977 року по 1994  рік  працювала на посаді директора школи. В 1994 році була звільнена за власним бажанням з виходом на пенсію по вислузі років.  З 1997 по 1998 рік  працювала  вчителем української мови та літератури та вела класне керівництво в 5 класі. Наказом районного відділу освіти від 17 серпня 1998 року знову призначена директором школи і,  пропрацювавши рік після тяжкої хвороби померла в жовтні  1999 році.   
Гайко Клавдією Іванівною зроблено великий внесок  для виховання та навчання підростаючого покоління:
- введено кабінетну систему;
- створено матеріально – технічну базу кабінетів української мови та літератури, історії, географії, хімії та біології, фізики та математики;
 - створено дві майстерні по дереву та металу;
- оснащено шкільну їдальню;
- поновлено спортивним інвентарем шкільний спортивний зал (бруси, знаряддя для стрибків, мати, канати, гімнастична стінка, волейбольні та футбольні м’ячі);
- збудовано дитячий спортивний майданчик та спортивне знаряддя для учнів 1 – 4 класів;
- створено музей «Бойової та трудової слави», «Музей хліба», «Музей історії села Шотівки»;
- оформлено зал «Два світи  - два способи життя»;
- придбано для користування на уроках телевізори, діапроектори  та програвачі;
- поповнено кабінети роздатковим та дидактичним матеріалом,  картами історичними та географічними, таблицями з німецької мови, української мови та основ права.
 За період педагогічної роботи  випущено зі школи 17 випусків  учнів
З них:
відмінників  -  63
«4» і «5» -  400
                 Гайко Клавдія Іванівна була не тільки професійним керівником  та кваліфікованим  вчителем української мови та літератури , але й активним  суспільним діячем , брала участь в житті села та була членом комуністичної партії. За сумлінну працю  нагороджена Херсонським обласним виконавчим комітетом  і обласною профспілкою значком «Победитель социалистического соревнования 1973 года»
 Клавдія Іванівна проводила культурно – освітню пропагандистську роботу серед односельців, батьків  та вчительського колективу. З 1980 року була головою первинної організації товариства «Знання» на селі .
  В 1984 році Правління Херсонської обласної організації товариства «Знання» нагородило Гайко К.І. Грамотою за сумлінну громадську роботу
       Високого звання «Відмінник народної освіти » Гайко К.І. була удостоєна в 1988 році   за відмінне виконання Закону про загальне обов’язкове навчання  дітей і здійснення загальної середньої освіти.
       Клавдія Іванівна виховала двох  синів , з яких Сергій продовжив педагогічну діяльність матері.

 

                                    Бєлічкова Валентина Федорівна
заступник директора з навчально-виховної роботи
Шотівської ЗОШ І - ІІІ ст.
 
Рік народження: 27 липня 1957 року.
Освіта: вища, Бериславське педагогічне училище, Сімферопольський державний університет, історичний факультет.
Викладач історії та суспільствознавства.
Педагогічний стаж: 40 років
В Шотівській ЗОШ І – ІІІ ступенів працювала з 10 січня 1980 року.
Бєлічкова Валентина Федорівна  розпочала свою педагогічну діяльність вихователем групи продовженого дня, з 1982 року працювала  вчителем початкових класів, з 1985 року - заступник директора з навчально-виховної роботи. В 1997 році  переведена на посаду  вчителя історії, етики та правознавства. З 2001 року по 2013 рік працювала на посаді заступника директора з навчально-виховної роботи. Загальний стаж роботи на посаді заступника директора з навчальної роботи становить 25 років.
 Власні творчі здобутки
      1.     Стаття «Моніторинг в навчально-виховному  процесі»
2.     Пошукова робота «Історія рідного краю»
3.     Історичний проект «Універсали Центральної Ради»
4.     Правознавчий проект «Ти – людина , громадянин, отже маєш права »
5.     Правознавчий проект «Твої права у трудових відносинах»
6.     Брошура «Інтерактивні методи на уроках правознавства»
7.     Брошура «Нетрадиційні методи проведення педагогічної ради»
8.     Історичний нарис села Шотівка «Освіта та господарство на селі в період з 1884 по 1921 роки»
9.     Методичний порадник «Нетрадиційний підхід до навчання школярів каліграфічного письма»
10.                        Методичний порадник «Формування мотивації в навчальній  діяльності».
За період педагогічної діяльності випущено зі школи 27 випусків учнів. Бєлічкова Валентина Федорівна виховала двох доньок Людмилу та Марину, які продовжили педагогічну діяльність своєї матері.
 
 
 
 









 

 













Немає коментарів:

Дописати коментар